Робота та потужність постійного струму

 Механічна потужність

 Віримо в збройні сили України!

Все буде добре.

 

Цифровий наркотик: залежність школярів від гаджетів

У сучасному світі більшість дітей не знають і навіть не уявляють іншого життя, якщо у ньому відсутні гаджети.

Майже сім років тому доктор Ніколас Кардарас – виконавчий директор The Dunes East Hampton, одного з найбільших центрів реабілітації США, а також колишній клінічний професор Stony Brook Medicine видав книгу «Сяючі діти: як залежність від екранів викрадає наших дітей – і як подолати транс».

Видання досі не втрачає своєї актуальності, навіть більше – запити на його переклад збільшуються, бо у книзі розкривається проблематика «цифрового героїну», або як екрани перетворюють наших дітей на психопатів-наркоманів.

Часто батьки спостерігають напади агресивних істерик у відповідь на позбавлення доступу до пристроїв, втрату концентрації у дітей, коли вони не зазнають постійної стимуляції з боку пристроїв. Також часто спостерігаємо дітей, які нудьгують, апатичні та зовсім нічим не цікавляться, коли не мають доступу до гаджета.

Вже відомо, що смартфони, планшети і приставки – форми цифрового наркотика. Дослідження, проведені декілька років тому, виявило, що гаджети також впливають на кору головного мозку, що відповідає за виконавче функціонування, в тому числі й за імпульсний контроль так само, як і кокаїн.

Мозок дитини, яка постійно «живе» в електронному пристрої, виглядає таким чином, ніби знаходиться під дією наркотиків.

Не дивно, що дорослим надзвичайно складно відірвати дітей від екранів і пояснити, що час користування гаджетами закінчився. На додаток до цього, сотні клінічних досліджень демонструють, що екрани збільшують депресію, неспокій і агресію та навіть можуть призвести до психотичних наслідків, за яких залежна від гаджетів дитина втрачає зв’язок із реальністю.

То як же виявити залежність у дітей і підлітків та допомогти перебороти це без шкоди для психологічного здоров'я?

Чесно поговоріть із дітьми про те, чому ви обмежуєте час їхнього перебування з гаджетами. Вечеряйте з дітьми без електронних пристроїв за столом. Поясніть, що деякі діти настільки захоплюються грою з пристроями, що їм важко зупинитися або контролювати час, який вони так проводять.

Спробуйте почути дитину, зрозуміти, що їй цікаво. Потрібно не сваритися, а дізнатися, що дитина шукає в інтернеті, що бачить, і спробувати обговорити, обмінятися думкою. Аби позбутися залежності, необхідне взаємозаперечення, альтернатива. Потрібно побачити, чим цікавиться дитина і направити її зацікавленість у правильне русло.

Батьки мають зрозуміти, що залежність дитини від гаджетів – це наслідок того, що вони не бачили дитину раніше, приділяли недостатньої уваги. Діти – продовження сімейних традицій, а не щось нове.

Багато дітей мають проблеми з читання, тому вони заміняють читання відеорядом із соціальних мереж. Вони від відео щасливі, це компенсація їхнього навантаження чи морального конфлікту у школі. Запросіть дитину на прогулянку містом чи на природі, зіграйте разом у футбол, шукайте разом цікаві місця та пригоди.

Також батьки мають пам’ятати, що діти більш схильні до залежності від цифрових пристроїв, якщо почуваються самотніми, відчуженими, не мають мети та нудьгують. У такому разі гра стає для них втечею від реального світу, і вихід часто полягає у тому, щоб допомогти дітям отримувати багатий досвід у реальному житті та налагоджувати стосунки не з віртуальними друзями, а з реальними людьми. Дитина, яка залучена до творчої активності та має тісні зв'язки зі своєю родиною, менш імовірно втече у фантазійний цифровий світ.

Аби замінити дитині залежність гаджетами на щось інше, потрібно зважати на психологічний типаж дитини. Для прикладу, футбол – є ті хто люблять грати, інші – дивитися, а треті – розповідати про нього. Тому варто зважати й на цю особливість. Головне – не зламати дитину, а знайти заміну, задати напрямок руху. Але не забороняти.

Краще розв'язання проблеми цифрової залежності – допомога дітям в отриманні змістовного досвіду в реальному житті й реальних відносинах. Говоріть і спілкуйтеся з власними дітьми.

 

Девід Еберхард, шведський психіатр: ліберальне виховання шкодить дітям і батькам

У той час коли багато традиційних правил виховання сучасними батьками дітей ставляться під сумнів та  відкидаються, ми можемо спостерігати і зворотню сторону цього процесу – втрата батьківського авторитету. У спробі стати дітям тільки другом, батьки перестають виконувати свої першочергові завдання – направляти, оберігати і встановлювати правила. А для цього вони повинні бути в сім’ї головними. З їх вимогами і умовами діти повинні рахуватися.

Девід Еберхард – автор книги “Діти при владі. Жахливі плоди ліберального виховання “– переконаний, що сім’я не може бути демократичним інститутом, а ліберальне виховання, засноване на побоюванні та  страсі заподіяти дитині психологічну травму. Воно не готує дітей до реального життя. Це загрожує тим, що діти ростуть моторошно невихованими, але в дорослому віці часто стають пасивними при найменших труднощах.

Шведський психіатр, автор книг Девід Еберхард каже, що ліберальне виховання шкодить і дітям, і батькам. Жаннетт Отто розмовляє з ним в Стокгольмі.

– Коли Ви в останній раз були зі своїми дітьми в ресторані? 

Девід Еберхард: – Зовсім недавно. Чому ви питаєте?

– Тому що власники закладів в Стокгольмі ситі по горло дітьми, які не вміють себе поводити. Одне кафе навіть заборонило вхід для сімей [з дітьми]. 

Еберхард: – Я прекрасно розумію, про що йде мова. Завжди знаходяться діти, які кричать, проливають напої, носяться по приміщенню або при температурі мінус п’ять градусів відкривають вхідні двері навстіж. Батьки сидять поруч і навіть не думають втручатися.

– Чому тоді дітей не заспокоюють інші? 

Еберхард: – На це ніхто не наважується. Батькам дуже неприємно, коли критикують їх дітей. Раніше наше суспільство було суспільством дорослих людей. Були єдині цінності щодо питань виховання. Якщо дитина поводилася непристойно, до нього підходили і говорили: припини! Такої узгодженості більше немає. Ми, дорослі, тепер відповідаємо не один за одного, а лише за своїх дітей.

– Ваша нова книга «Діти при владі» через кілька тижнів виходить на німецькій мові. У ній Ви стверджуєте, що ліберальне виховання як метод провалилося. Чому? 

Еберхард: – Тому що батьки більше не поводяться як відповідальні дорослі. Вони вважають, що повинні бути кращими друзями своїх дітей. Вони ставлять себе на один щабель з дітьми, не наважуючись перечити їм і встановлювати межі. Вони більше не приймають ніяких рішень, а хочуть бути такими ж крутими, просунутими бунтарями, як їхні діти. Тепер наше суспільство складається тільки з одних тінейджерів.

– Ви дійсно вважаєте, що і німецькі батьки дозволяють своїм дітям диктувати собі, куди їхати у відпустку, чим харчуватися і що дивитися по телевізору? 

Еберхард: – Багато хто впізнає собе в цьому портреті. Батьки неохоче виносять назовні свої проблеми з вихованням. Вони кажуть: у нас все в порядку, це не про нас! Проте, їх постійно гризе совість, тому що вони вважають, що багато речей роблять неправильно. Вони приходять втомлені ввечері з роботи, і готують те, що подобається дитині, тому що не хочуть вступати в дискусії. Вони дозволяють йому сидіти за телевізором довше обумовленого часу, щоб побути в спокої. Вони проводять свою відпустку там, де діти будуть зайняті, хоча без дітей ноги б їх там ніколи не було. Я не кажу, що це неправильно. Я кажу лише, що життя батьків не повинне обертатися лише навколо дитини. Немає ніяких наукових доказів того, що це якось позитивно впливає на майбутнє дітей, що вони стають більш успішними або безтурботними в дорослому житті.

– Ви самі маєте шістьох дітей. Хто встановлює правила в сім’ї?

Еберхард: – Я.

– І немає ніяких демократичних сімейних структур?

Еберхард: – Я не знаходжу, що сім’я взагалі повинна бути демократичним інститутом. Відносини між дорослими та дітьми завжди асиметричні. Це відносини вчителя та учня. Один вчить, інший слухає. Батьки можуть краще оцінити обставини, тому що у них більше досвіду, вони більше знають. Вони повинні встановлювати правила.

– Як вам вдалося посеред ліберального шведського суспільства виховувати власних дітей в строгості та авторитарному манері?

Еберхард: – Я не можу надто відрізнятися від інших батьків, інакше у моїх дітей стануть неприємності. Та й войовничий авторитаризм мені б не дозволили.

– Тобто Ви повинні тримати себе в руках?

Еберхард: – Та ну. (сміється). Мої читачі думають, що я хочу повернення до військового виховання, назад до тілесних покарань. Я ніколи не писав подібного. Я ніколи не бив дітей.

– У Німеччині зараз багато обговорюють висловлювання Папи Римського про прийнятність легких покарань як методу виховання. У своїй книзі ви пишете, що немає ніяких доказів того, що виховані в строгості дітей, включаючи тих, хто піддається побоях, гірше потім живеться. Наскільки близькі Ви до думки папи?

Еберхард: – У цьому питанні абсолютно не згоден з ним. У мене мова йде про те, що для дітей важливо, щоб вони були виховані так, щоб відповідати цінностям і нормам суспільства, в яких живуть. Для дітей, які виросли в суспільстві, де такі удари прийняті за норму, їх це не так [душевно] травмує. Але батьки на Заході бояться зараз найбільше, вважаючи, що навіть найменша критика може травмувати дитину. Вони більше не вважають за потрібне сказати дочці в період пуберти: не їж стільки шоколаду, інакше поправишся, – тому що бояться, що дівчинка тут же вдариться в іншу крайність до анорексія. При цьому ми цілком можемо щось вимагати від дітей, вони витримають це. Не варто звертатися з ними, як з порцеляновими ляльками.

– Звідки береться страх заподіяти дитині шкоду вихованням та строгістю?

Еберхард: – У мене таке враження, що батьки зобов’язані цим фахівцям.

– … тобто людям на кшталт Вас?

Еберхард: -Я говорю батькам, що вони не повинні читати занадто багато різних порадників.

– Тільки  Вашу книгу, цього достатньо.

Еберхард: – Мене можна дорікнути в цьому. Але, наприклад, Джон Боулбі, теорія прихильності якого вважається не викликає сумнівів, часто інтерпретується фахівцями занадто вільно. Це призводить до того, що батьки думають, що шкодять дітям, якщо занадто рано віддадуть їх у ясла, де вони будуть проводити більше часу з вихователькою, ніж з матір’ю. Але мені не доводилося бачити ще однієї дитини, яка була б більше прив’язаною до виховательки, ніж до матері.

– Датчанин Йеспер Йуул збирає в Німеччині цілі зали на своїх доповідях про автентичне та партнерське поводження з дитиною.

Еберхард: – Ох, якби я захотів, то скоро було б також і зі мною!

– Як Ви пояснюєте успіх Йуула?

Еберхард: – Він з’явився в потрібний момент і попрямував прямо в цей виховний вакуум. Авторитарного виховання вже не хоче ніхто, так само як і аналог “невидимих ​​рук ринку”, який сама виховує дитину. Власних батьків не хоче слухати ніхто, а покладатися лише на інтуїцію здається надто легковажним. Йеспер Йуул говорить дуже прості речі. Інші – розумні, інші не дуже. Його перша книга “Компетентна дитина” обійшлася без єдиної рекомендації, батькам це було безглуздо. І раптом всі заговорили про те, що дитину не можна не тільки карати, а й хвалити.

– Не можна хвалити?

Еберхард: – Так, і таке говорить не тільки Йуул. Якщо моя донька хоче показати мені свій малюнок, то максимум, що я можу, так це сказати: “О, малюнок! Як цікаво! Ти стала щасливою, малюючи картинку? “. Але це ж неправильна комунікація, я не такий, чому я повинен прикидатися? Батьки повинні точно підібрати кожне слово, перш ніж вимовляти його дитину. Аби тільки не присоромити її, не позбавитися впевненості в собі або піддавати гніту конкуренції. Проблема з експертами у їх моралізації. Вони кажуть батькам, що робити, а що ні. Батьки в пошуках орієнтирів вбирають догми і ідеології, від яких не так то просто потім позбавитися.

– Німецькі батьки мріють про Бюллербю або Леннеберги. 

Еберхард: – Та й шведи все ще закохані до нестями в історії Астрід Ліндгрен і всі ці ідилічні картини. Але подумайте над тим, як виросли діти в цих книгах. Вони цілий день бродять туди-сюди, без нагляду, без шоломів і капелюхів від сонця. Міхель прив’язав свою маленьку сестричку Іду на верхівці флагштока. А Лотта з вулиці Крахмахер каталася з братами-сестрами на даху Фольксвагена- «жука». Тепер це все стало абсолютно немислимо. Сьогодні батьки і відомство у справах неповнолітніх взаємно інформують один одного. У дитячому садку мого сина всі діти повинні носити шоломи вже при катанні на санках!

– Що поганого в бажанні захищати дітей? 

Еберхард: – Надмірна опіка. Якщо ми хочемо отримати компетентну дитину, то їй потрібно дозволити ходити в школу самостійно. У віці шести років дитина вже здатна до цього, навіть в місті з інтенсивним рухом транспорту. Батьки не допускають цього, але в той же час пропонують дитині приймати рішення або обговорювати кожне питання нарівні з дорослими. Багато дорослих діють суперечливо, абсолютно не розуміючи, що просуває в розвитку, а що є зайвим вантажем.

– Які це має наслідки? 

Еберхард: – Ми погано готуємо дітей до дорослого життя, обдурюючи їх, що з ними ніколи не трапиться щось погане, що ми завжди існуємо для них, що вони – пуп землі. У своїй психіатричній клініці я зустрічаюся з молодими людьми, які прийшли до мене тому, що, наприклад, з ними розлучилася подруга через смерть собаки.

«Щось не так» – такий частий експертний висновок Еберхарда в практичній роботі. Батьки шукали медичні відповіді на свою безпорадність. І діагноз – синдром дефіциту уваги з гіперактивністю, вони сприйняли з полегшенням, бо отримали пояснення поведінки дитини, і могли далі вже не звинувачувати самих себе. Батьки дивуються тому, що їхні діти втомлені, роздратовані, гіперактивні, але їм не приходить в голову думка відправити чадо спати раніше або заборонити тінейджеру півночі стирчати перед комп’ютером.

– Німеччина вже давно орієнтується на Швецію в справі турботи про дітей і рівноправність. А тепер скажіть: припиніть же, нарешті, йти за нами! 

Еберхард: – Тому що ми перегнули палицю. Ми вже не контролюємо лібералізацію, а тема рівноправності стала однією з громадських догм. Всі ми віддаємо дітей в ясла вже у віці одного року. Далі, матері та батьки працюють по можливості рівноправно, по можливості однаково багато, по можливості на рівноцінних позиціях. Ніхто не повинен бути у когось в хвості. Робота – єдиний шлях, щоб стати людиною. Батьківство саме по собі вже не цінність. Батьки відразу повинні вирішувати, хто залишається вдома з дитиною і як довго, а хто продовжує працювати.

– А що, якщо жінка вирішить довше залишитися вдома? 

Еберхард: – Цього собі не може дозволити вже жодна жінка. Звинувачення буде надмірним. Вона перетвориться в реакційну, старомодну зрадницю своєї статі.

– «Хен», особовий займенник середнього роду, став офіційним в шведському лексиконі. Тим самим повинні уникати говорити про дитину «він» чи «вона». 

Еберхард: –  Це жорстоке поводження з дітьми, на щастя, практикується поки лише в декількох дитячих установах. Ця зрівнялівка ігнорує всі наукові знання про біологічний розвиток дітей. У нас колосальна проблема з юнаками підліткового віку (тінейджерами). Вони вже не справляються самостійно зі шкільними справами, тому що з ними більше не поводяться як з хлопчиками.

– Тому шведські школи так впали в порівнянні з міжнародним рівнем? 

Еберхард: – Не тільки з цієї причини. Проблема і в наших вчителів. Їх авторитет нікчемний. Діти не вважають за потрібне слухатися їх, раз не слухаються і власних батьків. Як наслідок –  падіння результатів. Згідно з дослідженням Pisa шведські школярі лідирують по прогулах уроків, образ вчителів і вандалізму. І не забудьте: по частині самовпевненості!

– Характерно для дітей, які постійно перебувають в центрі турботи і уваги. 

Еберхард: – Так, і ці діти- «пупи землі» стають потім дорослими, і приходять, наприклад, на шведське телевізійне шоу «Ідол». Там шукають співочі таланти, які завтра стануть суперзірками. І ось вони приходять туди, і взагалі не можуть співати. Але вони навіть не знають цього. Журі, оговтавшись від подиву, запитує: тобі що, ніхто ніколи не говорив, що ти не вмієш співати?

– Його батьки були дуже боязкі? 

Еберхард: – Вони не хотіли травмувати бідне дитя. Так і виростають зухвалі паршивці, що йдуть в світ з абсолютно перекрученою картиною про власні здібності. Фокусування тільки на дитину – не найкращий метод виховання в світі. Якби це було так, наші діти любили б нас більше, ніж хто-небудь або кого-небудь в світі. Але це не так. Як тільки ми старіємо і слабнемо, вони здають нас в будинок для людей похилого віку. В інших країнах сім’ї живуть разом, тому що батьки і в літньому віці ще цінуються.

Джерело: Блискавка

 

 

Чому  Zoom виснажує і що з цим робити?

Робочі наради, інтерв’ю, шкільні уроки, репетиції музикантів, наукові конференції і навіть святкування дня народження під час карантину перемістилися із фізичного простору у віртуальні Zoom-кімнати. Сучасні технології дають нам змогу продовжувати працювати і навчатися, але водночас виснажують нас. Пригадайте, як ви почуваєтеся після 2-годинної робочої відеоконференції: втомлені, спустошені, так, ніби напружено працювали пів дня? Психологи вже назвали це явище Zoom fatigue — Zoom-утома. Чому зручний онлайн-інструмент зв’язку виснажує нас, і що з цим робити — ми зібрали думки провідних світових експертів та їхні поради, як вберегти свої сили під час дистанційної роботи.

Щоб зрозуміти, як Zoom впливає на наше спілкування і стосунки, варто спершу пригадати, а як ми працювали до карантину? Ми зустрічалися в офісі, проводили наради, теревенили з колегами за чашкою кави, ходили разом на обід, а поміж тим уловлювали настрій людей, обмінювалися невербальними знаками уваги і прийняття, а ще потискали одне одному руки і обіймались. Замість усього цього зараз маємо щодня той самий екран комп’ютера, з десяток облич упритул на черговій нараді та специфічне звучання голосу колег через відеозв’язок. Не дивно, що ми всі відчуваємо Zoom-утому, і ось 6 причин цього явища.

1. Zoom забирає невербальні сигнали

Ми передаємо багато інформації, почуттів та емоцій через невербальні сигнали — жести, міміку обличчя, тон голосу і навіть позу, яку приймаємо. Значення всіх цих повідомлень у живому спілкуванні ми зчитуємо автоматично, і це не заважає нам слухати співрозмовника і бути цілком залученими в обговорення. Під час відеоконференції бачимо лише обличчя людей, а їхні голоси трохи спотворені, тож наш мозок працює значно інтенсивніше, щоб уловити і розшифрувати невербальні сигнали. Формат галереї — коли на екрані бачимо з десяток облич, ще більше напружує наш зір, адже маємо декодувати стільки мімічних сигналів одночасно, що врешті жоден не зчитуємо глибоко. Така напруга і розпорошення уваги призводять до того, що ми неуважно слухаємо і не заглиблюємося у суть слів, вважає професор кіберпсихології університету Вірджинії Ендрю Франклін. Інший експерт — професор Джанпейро Петрільєрі в інтерв’ю BBC пояснює також потужний дисонанс, який ми переживаємо під час Zoom-зустрічей: «Мозок вважає, ніби ми близько, тоді як тіло відчуває, що насправді ми далеко. Ці суперечливі відчуття виснажують нас, і ми не можемо розслабитися і спілкуватися природно й невимушено».

2. Zoom-зустріч виставляє нас на сцену

Попри те, що відеоконференція відбувається у віртуальному просторі, це все одно взаємодія з людьми. Ми підсвідомо сприймаємо її як «зустріч», тож часто одягаємо на таку нараду діловий одяг, вкладаємо волосся і чепуримося. Марісса Шаффлер, професорка Clemson University, вважає, що напруги додає факт перебування перед камерою: «Під час відеоконференції ви знаєте, що на вас постійно дивляться — ви на сцені, тож і відчуваєте тиск, бо маєте «виступати». Часті «виходи на сцену» — дуже стресовий досвід і швидко виснажує нас».

3. Zoom змушує дивитися на самого себе

Як часто під час відеоконференції ви дивитесь не на обличчя співрозмовника на екрані, і тим паче не в чорну цятку камери на комп’ютері, а на себе? Власне обличчя на зустрічі з іншими дуже відволікає — повсякчас хочеться поправити зачіску, змінити вираз обличчя або просто спостерігати за собою, як у дзеркалі. Експерти вважають, що постійно мати в полі зору своє обличчя — додатковий фактор стресу. У живому спілкуванні ми мімічно реагуємо на сказане. Ці реакції підсвідомі — ми їх не контролюємо і не бачимо. Але Zoom дає нам змогу підглянути за собою під час комунікації, і те, що ми бачимо, не завжди нам подобається — це можуть бути емоції злості, роздратування, нудьги чи неприйняття.

---

Шукаємо сили: як наш мозок реагує на обмеження карантину

4. Zoom робить паузи між репліками незручними

Коли ми спілкуємося наживо, то сприймаємо природні паузи і моменти тиші в діалозі як своєрідний ритм розмови. Іноді пауза може бути красномовнішою за слова. Проте все зовсім навпаки під час відеоконференцій. Дослідження доводять, що затримка між репліками у 1,2 секунди під час онлайн-розмови змушує нас думати, що людина ставиться до нас неприязно або неуважно нас слухає. Друге, про що ми починаємо одразу непокоїтися, це якість зв’язку: може, звук зник і мене зовсім не чули? Додайте сюди ще й сторонні звуки, які повсякчас супроводжують Zoom-зустріч, якщо хтось з учасників не поставив свій мікрофон у режим mute, і от уже маємо цілу низку факторів, які постійно дратують і змушують відволікатись.

5. Zoom — це завжди те саме місце

Професор Джанпейро Петрільєрі зауважує, що зазвичай усі наші соціальні дії відбуваються в різних місцях, але з глобальним локдауном усе змінилось. «Уявіть, що ви йдете в бар, і там зустрічаєтесь зі своїм викладачем, батьками, і в тому самому барі у вас ще й побачення. Звучить дивно, але саме це відбувається зараз із нами: ми прикуті до власної домівки, і єдина можливість взаємозв’язків — це віконечко в комп’ютері», — каже він. Інші експерти також наголошують, що часто всі наші різні комунікації через Zoom відбуваються, як конвеєр — чи то онлайн-уроки, чи кілька нарад підряд. Отже, ми залишилися навіть без тієї маленької можливості пройтися в інший клас чи іншу кімнату для нарад в офісі. Різні фізичні простори слугують для нас своєрідним риштуванням: ми асоціюємо різні переговорні зали чи аудиторії з певною атмосферою, відтак наш настрій і поведінка змінюються, коли ми туди приходимо. У Zoom ми залишаємося в одному місці, і це не дає нам відчуття бодай найменшої зміни простору.

6. Zoom став примусовим

Невже всі відеозустрічі виснажливі? А якщо йдеться про те, щоб поспілкуватися з родичами з іншого континенту? Справді, якщо онлайн-здибанка бажана і стається раз на тиждень, вона цілком може бути приємною і душевною. Проте якщо Zoom-сесії — обов’язок, та ще й щоденний — це перетворюється на тягар. C’юзан у своєму блогу для Psychology today пише, що її особливо виснажує необхідність бути приязною і радісною на відеоконференціях. У фізичному просторі ми дозволяємо собі прояви різних емоцій або можемо принаймні вийти в іншу кімнату, щоб відновити рівновагу. На Zoom-сесіях ми ніби зобов’язані одягнути happy mask і тримати її до кінця.

---

 

Як зробити онлайн-заняття безпечними: 8 порад для підвищення безпеки в Zoom

Як зменшити виснажливість відеоконференцій?

Нещодавно американська компанія Twitter дозволила своїм співробітникам працювати віддалено і після закінчення карантину. Тож цілком можливо, що Zoom-наради стануть нашою новою нормою. Ось кілька порад від експертів, як зменшити виснажливість цього формату:

·     Подумайте, чи Zoom-нарада справді потрібна. Використовуйте цей формат лише для виняткових випадків, коли справді потрібне відчуття об’єднання і команди. Решту робочих завдань можна ефективніше вирішувати у спільних документах.

·     Для розмови один на один телефон є кращою опцією: співрозмовник буде зосереджений лише на голосі, і з телефоном можна принаймні рухатись, що допомагає міркуванню.

·     Домовтеся з колегами, що вмикання камери під час відеоконференцій є обов’язковим лише на кілька хвилин на початку зустрічі, а надалі є опційним.

·     Час від часу практикуйте олдскульні методи — щирий лист підтримки значно цінніший за відеозустріч, яку перериватиме сторонній галас, діти, що бігають позаду, чи поганий інтернет-зв’язок.

Автор: Катерина Кисельова

 

 

В. Громовий: в освіті совкові маразми лише примножилися

Автор: Віктор Громовий, освітній експерт, заслужений вчитель України.

Як припинити зливати «пальне» в педагогічній лісосмузі та пхати сіно в бензобак?

Ми вже забули про маразми радянської системи, які зрештою призвели до краху соціалістичної економіки.

Якщо на радянських автобазах водієві платили за кількістю «ходок», для того щоб мати нормальну зарплату, треба було «намотати» кілометраж. Для цього слід було:

1. Домовитись, щоб табельниця поставила більше ходок.

2. Не переобтяжувати себе ощадливим використанням пального.

3. Злити з бака в придорожню канаву не використану солярку чи бензин, щоб не спалитись і «виправдати» накручений пробіг.

(Діяв принцип: продати не можна вилити. Бо солярка нікому і даром тоді не була потрібна).

Якщо швейні чи взуттєві фабрики – тоді просто «гнали план», як наслідок, магазини були завалені неякісним одягом і взуттям, яке практично ніхто не купував, бо всі «ганялись за імпортом».

Якщо була диспропорція в цінах – білим хлібом годували свиней…

В економіці ринок усе розставив на свої місця. Ну не все, бо в нас кланово-олігархічна модель економіки, але принаймні очевидні абсурди зникли.

А от в освітній сфері совкові маразми не тільки не зникли, а і всіляко примножились.

Ми вперто продовжуємо «гнати план»: 100% українських учнів отримують раніше атестат, а тепер свідоцтво про здобуття повної загальної середньої освіти. Другорічників у нас давно вже не існує, усі оцінки позитивні, а пороговий бал «склав — не склав» ЗНО на межі сліпого вгадування.

80% випускників шкіл продовжують «здобувати» вищу освіту. Нікого не хвилює те, що дві третини з них фактично мають свідоцтво про нездобуту повну загальну середню освіту й абсолютно неспроможні опановувати університетську премудрість.

Ми зберігаємо поурочну оплату праці вчителя. Якщо платять за «години», то, звісно, усім цих «годин» не вистачатиме, буде йти війна за «години» і завданням №1 буде зробити запис про проведені (а іноді й не проведені) уроки в журналі ручкою з пастою одного відтінку.

Ми вперто тримаємось за радянський гібрид слона і носорога школу І-ІІІ ступенів, створення якого було одним із проявів гігантоманії в країні Рад. Як наслідок, «маємо, що маємо»: розтягнуту на 12 років початкову школу, яка є абсолютно нефункціональною.

Ми навіть у старшій школі досі позбавляємо учнів можливості вибору предметів. «Їж, що дають», — досі діє принцип радянського «общепита» замість забезпечення індивідуального освітнього меню.

Радянська вертикаль управління, МОНоцетрованість і начальникоцентрованість – наше фсьо! Як наслідок, дика забюрократизованість і несвобода у всьому сковує по руках і ногам сили змін.

Ми давно вже не ведемо «битви за урожай», забули про соціалістичне змагання й уявлення не маємо, який передовий комбайнер скільки намолотив зерна, але в освітній сфері зберігаються усі ці «намолоти» з кавалькади заходів, предметних олімпіад та шкіл року, помножені на новітні рейтинги ЗНО, «псевдопортфоліо» з перпедосами (передовим педагогічним досвідом), сертифікації передовиків-учителів тощо.

В освіті не просто збереглись, а і стократ примножились радянська показуха та імітаторство, псевдозаходи та відверта брехня… Тільки тепер це все називається піаром, з головним принципом «реформування»: робити лише те, що «приречене на популярність». Тому, замість розпіареної НУШ, на практиці у нас виходить розцяцькована СРУШ (стара радянсько-українська школа).

Наприклад, щойно прийнятий стандарт вчителя звучить, як витвір ненаукової фантастики на кшталт програми побудови комунізму новою радянською людиною в «одній окремо взятій країні, яку не шкода».

Не відбувся в українській освіті й педагогічний «лєнінопад». Ми досі, наприклад, банальні досягнення радянської НКВДшної педагогіки безпритульності видаємо за вершину світової педагогічної думки.

P.S. Знаю, як реально реформувати українську шкільну освіту...                    Продам своє «ноу-хау» відповідальним політикам. Дорого! У вигляді дорожньої карти, сценарію розвитку, програми, «підручника (настільної книги) реформатора освіти» чи концепції.